10 березня 2021 року стало днем, який розділив моє життя на “до” і “після”.

Того ранку мій чоловік, Владислав Єсипенко — фрілансер проєкту Радіо Свобода «Крим.Реалії», вирушив на інтерв’ю до м. Сімферополь. Він часто бував у Криму — знімав сюжети, спілкувався з людьми, шукав правду там, де влада ховала її під товстим шаром страху й цензури. Ми знали, що це небезпечно, але не думали, що небезпека з’явиться так швидко й безжально.

Того дня він не повернувся.

Я дізналася про його затримання від кримської активістки, яка теж пережила затримання і обшук власного житла, адже на момент зупинки ФСбівцями авто Владислава перебувала разом з ним. Пізніше це підтвердили колеги журналісти. ФСБ РФ схопила Владислава, звинувативши у “зберіганні вибухівки” та “шпигунстві”. Я знала, що це — відпрацьована російською терористичною машиною схема, якою вже десятиліттями нищать тих, хто говорить правду. Але цього разу ці слова стосувалися мого чоловіка. І від того вони звучали як вирок.

Перші дні: життя у порожнечі

Перші години і дні після затримання були схожі на нескінченний сон, де все розмите, а події здаються чужими. Телефонні дзвінки, пошук адвокатів, звернення до правозахисних організацій, новини, від яких серце стискалося.

Я намагалася зрозуміти, що відбувається, але у світі, де закон перетворився на інструмент помсти, логіка перестає працювати. Я лише знала: його катують.

Пізніше він напише: «Під час одного із сильних розрядів струму від болю я схопився, розірвавши скотч, який тримав мої руки, і зірвавши чорну маску з обличчя, побачив, що я в підвалі без вікон... Пекло. Безвихідь. І відчуття абсурдності того, що відбувається».

Ці слова я перечитувала не раз. Вони прорізали уявлення про світ і назавжди зруйнували наївну віру, що катування лишилися в минулому. І тепер я бачила, як історія повторюється, тільки у новій формі, під новими прапорами зі старим режимом.

Активізм як спосіб вижити

У мене не було вибору між тим, щоб мовчати чи говорити. Якщо я замовкну — його просто зламають і поховають за тюремними стінами, як це робили з іншими.

Тож я почала діяти.

Писати пости, давати інтерв’ю, звертатися до міжнародних організацій, правозахисних центрів, журналістських спілок. Спочатку я боялася, що мої слова можуть погіршити його становище. Але швидко зрозуміла: мовчання — це саме те, на чому тримається їхня влада. У світі тиші немає шансу на справедливість.

Я вчилася говорити публічно, хоча це ніколи не було моєю стихією. Вчилася стримувати емоції перед камерами (що вдавалося не завжди), щоб мої слова звучали не як крик розпачу, а як чітка вимога: звільніть мого чоловіка!

З часом я відчула, як ця боротьба перетворюється на мій спосіб дихати. Коли ти живеш роками у постійному очікуванні новин із тюрми, активізм стає формою виживання.

Крим як зона мовчання

Крим для мене завжди був місцем краси й болю. Місцем, де гори зустрічаються з морем, де народилася наша донька Стефанія, але тепер — і місцем, де правда задихається під вагою репресій.

Владислав знав, що поїздка туди — це завжди ризик. Але він вірив, що журналіст має бути там, де відбувається найважливіше. Він знімав сюжети про звичайних людей, їхнє життя під окупацією, про те, як світ навколо них стискався.

І саме за це його й переслідували. Як він сам писав: «Погрози і тортури у XXI столітті неприйнятні. У 1937 році катували і розстріляли мого діда... Я вважаю, що у тих чекістів... є онуки... які роблять такі самі дії, як у 1937 році».

У цих словах — не лише біль, а й історична пам’ять, яку влада хотіла стерти. Але саме пам’ять — це те, що робить людину вільною навіть за ґратами.

Листи крізь стіни

Коли я вперше отримала його лист із СІЗО, я перечитувала його десятки разів. Кожне слово — наче ковток повітря. Він писав про умови, про інших ув’язнених, але й намагався мене підтримати: «…Я знаю, что ты не опустила руки, наверное, только находясь здесь, я понял, как сильно я люблю тебя и Стешу…»:

Катя, привет.
У меня всё нормально!
С момента задержания 10 марта натерпелся многого, но сейчас, пока даю признательные показания нет репрессий. Обвиняют меня в том, что якобы я вез в своей машине гранату. В начале я всё отрицал и когда отвезли в суд для избрания меры пресечения, воспользовался статьей 51 Конституции РФ (ст.51 предпологает, что «никто не обязан свидетельствовать против себя самого…»-ред.). Но ФСБ нашла «доводы», чтобы я начал свидетельствовать против себя у следователя и перед телекамерами.

Приезжать на свидание ко мне не стоит, потому что ты можешь стать заложником этой ситуации. А я этого не хочу, хотя и скучаю за тобой и Стешой.
Да, хотел сказать, что меня заставляют отказаться от адвокатов, которые заключили договор с тобой и настаивают, чтобы мои интересы на следствии и в суде представлял адвокат Синеглазова Виолетта, а она «засланный агент» (имеется в виду работает в интересах ФСБ-ред.). Поэтому как изменить эту ситуацию пока не знаю. Но я не сдаюсь и не падаю духом. С напарником по камере мы два раза в день проводим тренировки, а днем на часовой прогулке пробегаем два км. Он меня называет Сенсей. В свободное время читаем книги и общаемся.

Хочется верить, что в ближайшее будущее произойдет обмен между Украиной и Россией, и я вернусь домой. Но если это не произойдет, уверен, я всё выдержу и не сдамся…

Спасибо, моя родная, за поддержку. Я знаю, что ты не опустила руки. Наверное, только находясь здесь я понял, как сильно я люблю тебя и Стешу.

Передавай привет близким, родным и друзьям!

22.03.2021

Я відповідала про дім, про друзів, про кожну дрібницю — як цвіте абрикоса, як донька виросла на кілька сантиметрів, коли в неї випав перший зуб. Я знала, що листи читають цензори, тому підбирала слова обережно. Але в кожному рядку була любов і віра.

Між рядками — наша розмова, наші доторки крізь час. Ці листи стали мостом через безодню, що відділяла нас.

Довіра та недовіра до міжнародних інституцій

Коли я вперше звернулася до міжнародних правозахисних структур, я вірила, що вони діятимуть швидко. Здавалося, що світ не може бути байдужим до очевидної несправедливості.

Та реальність була складнішою. Одні організації відгукувалися одразу, інші мовчали місяцями. Я навчилася розрізняти щиру підтримку від формальних фраз. Зрозуміла, що дипломатія має свої обмеження, і що заяви без дій — це теж форма тиші.

І все ж, навіть коли я відчувала зневіру, я продовжувала говорити. Бо кожна підписана петиція, кожна публікація, кожна згадка у ЗМІ наближала день, коли він знову зможе вдихнути повітря свободи.

Інколи я думала, що міжнародні інституції не чують — але тепер знаю: вони чують, просто їхня мова — повільна. А я навчилася не чекати мовчки.

Владислав щиро мав надію, що українська влада зробить все можливе для його звільнення і звільнення інших кримських в'язнів совісті. Про це він писав так:

Теперь дело за нашей страной…мы сделали всё, что смогли. Надеюсь, меня и других политических узников не забудут. Войны сегодня не случилось, а судя по тому, что показывают по российскому ТВ – будут договариваться.

15.02.2022 (ночь перед приговором – ред.)

Міжнародна боротьба

З часом моя діяльність вийшла за межі України. Я писала відкриті листи, виступала на конференціях, спілкувалася з журналістами у різних країнах.

Мене питали: «Навіщо ви продовжуєте? Його не звільнять і не повернуть шляхом обміну, адже він для російської сторони злочинець, який має понести покарання сповна». І я відповідала: «Бо мовчання — це теж злочин».

Коли про його справу почали писати у світових медіа, коли правозахисні організації визнали його політичним в’язнем, я вперше відчула, що ми не самі. Ми стали частиною спільноти людей, які не згодні жити у світі, де журналісти сидять за ґратами за слово «правда».

Особиста розгубленість і внутрішня боротьба

Та були дні, коли руки опускалися. Коли чергове “судове засідання” закінчувалося розпачем від несправедливості і розуміння невідворотності покарання для Владислава, написаним ще до його початку. Коли російські пропагандисти поширювали брехню, щоб зламати його репутацію.

Навіть в день після вироку суду першої інстанції 16 лютого 2022 року Владислав не пожалкував, що залишився на стороні світла, де захистив свою честь і гідність:

Катя, привет!

Сегодня 16 февраля, ночь. Прошло заседание. Прокурор запросила 11 лет…сказать, что я удивлен – ничего не сказать. Я понимал, что фейсы (оперативные сотрудники ФСБ РФ – ред.), будут мстить за мою позицию, но, конечно, не ожидал такой цифры. Переживаю за тебя, за твое состояние. Это моё решение доказывать свою правоту в суде, и ты его поддержала, спасибо.

16.02.2022 (день приговора суда первой инстанции – ред.)

Натомість, я не завжди відрізнялася такої внутрішньою силою, хоча знаходила її в собі, аби підтримувати чоловіка. Були дні, коли я не знала, куди йти далі, і просто сиділа перед монітором, дивлячись на порожній екран. Здавалося, що все марно.

Але кожен його лист нагадував мені: якщо він там, у тій темряві, не здається, то я тут тим більше не маю права здатися.

І щоразу, коли здавалося, що сил уже немає, я знаходила їх у людях, які писали мені: «Ми з вами. Ми знаємо, хто він є».

День визволення

20 червня 2025 року Владислав вийшов на свободу. Ми знову обійнялися після років, які здавалися вічністю. Його обличчя змінилося — з’явилися зморшки, глибші тіні, але в очах лишився той самий світ, який я пам’ятала.

Тоді він сказав: «Я щасливий, що я — вільна людина і вільний журналіст».

Цей момент став не просто кінцем жаху, а доказом того, що світло все ж проривається крізь найтовщі стіни. Того дня я зрозуміла: боротьба не завершується разом зі звільненням. Вона лише переходить у нову форму — боротьбу за інших.

Післямова: досвід, який змінює

Бути родичем політичного в’язня — це жити на межі. В одному світі ти ходиш на роботу, усміхаєшся людям, радієш успіхам своєї дитини, готуєш вечерю. В іншому — постійно думаєш про холод камери, про біль, про листи, які не доходять, про ненадання медичної допомоги українським громадянам в російському полоні, де можна померти від елементарної інфекції.

Цей досвід навчив мене жити інакше. Я зрозуміла, що страх можна приручити, якщо замість мовчання обрати дію. Що людська солідарність здатна зцілювати. І що навіть у найтемніші часи можна знайти опору — у слові, у спогадах, у вірі.

Ми пережили не лише тюрму, а й перевтілення. Ми зрозуміли, що свобода — не абстракція, не політичне гасло, а крихка, але безцінна матерія, яку треба берегти щодня.

Епілог: свобода як обов’язок

Ми повернулися до життя, але воно вже не таке, як було раніше. Ми цінуємо прості речі: прогулянку, сміх, відсутність решіток на вікнах. Але разом із цим прийшло усвідомлення: свобода — це не даність, а обов’язок.

І цей обов’язок — говорити, діяти, підтримувати тих, кого хочуть змусити мовчати.

Бо мовчання — це те, на чому тримаються тюрми для журналістів.

А слово — те, чого вони бояться найбільше.